Концерт для нас розпочався з вже третього за день дощу. Третій виявився не таким сильним як другий, але більш затяжним. До того ж нам довелося пробиратися у якийсь сектор попри кордон міліції, показувати наплечники тощо – весь Майдан було поділено на купу секторів. У найкращі (VIP та фан-зони) треба було перепустки, у нас їх же ж не було. Ні, була у Ростика від Радіо, але він великодушно від неї відмовився на користь своєї сестри й пішов з нами, простими смертними.
Перед початком концерту цілу годину нам показували кіно про Бітлів та враження від їхньої музики таких
експертів яко Леонід Кучма, Вєрка Сєрдючка тощо. Позитивно на цьому фоні виглядали Ступка-старший, Вакарчук-молодший та Андрій Шевченко-не футболіст.
Хоч було наставлено купу екранів, ми таки намагалися пропхатися по ближче до сцени. Ну хоча б тому, щоб:
а) подивитися то всьо власними очима;
б) як мінімум два з тих дорожезних екранів (Ростик оком експерта оцінив їх у
міллліон-
півтора гривень кожний) перегоріли під час зливи.
Оце фото зроблене з найближчого місця, куди мені вдалося пропхатися.
Сер Пол ще у маринарці. Мине тільки дві пісні і він її скине. От що значить концерт для гарячих українців :) А десь після другої пісні повністю припинився дощ. За чутками, котрі ми самі ж і придумали, то Фонд Пінчука винайняв кілька літаків, котрі розігнали хмари :)
До речі, привітався Пол українською. Та й протягом концерту намагався говорити ("Дякую!", "Відриваємось!") чи читати з листочка по-нашому. Зокрема, українською прочитав, що "ця пісня для міста Львів", "ця пісня для Джона", "А тепер трохи історії" (перед Back in USSR).
Язик просто не повертався назвати Пола МакКартні дідусем – те, як він грав, як поводився, як заводив публіку було просто фантастичним.
А ось і
«розбещена київська публіка» :-) За моїми спостереженнями, танцювали і дуріли навколо нас переважно приїжджі. Місцеві ж поводилися так, ніби прийшли у музей :)
Під час однієї з пісень
не-з-бітлівського-репертуару у небо вдарили
крутезні феєрверки а ля Шоу Гофа у Львові :-)
Декілька пісень сер Пол виконував на фортепіано (піаніно?:)). Грає він чудесно, а завдяки чудовому звуку, котрий був всюди, але не давив на вуха, ефект був фантастичним. А які були пісні! Те, як співала ціла площа Let it be, Hey, Jude! чи Yesterday я ще дуже довго буду пам'ятати...
Після другого виходу «на біс» Пол з'явився з двома прапорами –
Юніон Джеком та нашим
жовто-блакитним. Шкода, що не встиг зробити кращої знимки.
Така усмішка не сходила з обличчя Пола і його гурту чи не весь концерт. В кінці він вже просто робив вигляд, що його страшно болить голова вівд наших оплесків і криків, хоч було видно, що то він тільки
робить вигляд, а насправді йому дуже подобається :)
Одна з фішок концерту – це спроба паралельного перекладу, коли Пол говорив рідною мовою. Але той переклад не дуже вдавався і додумувався перекладати, коли Пол говорив Dyakuyu і взагалі видавав різні перли. Як от на екрані – «найкращя комада».
Пол з хлопцями дякує нам, а ми щосили плескаємо їм у відповідь. А потім ще довго-довго дорогою до метра чути як десятки голосів співають Hey, Jude...
ги, ми одночасно написали свої враження :) 